Отець Андрій Бачинський. Селезіанин.
У всіх на устах є те слово. Кожен може по своєму розуміє, і думаю що кожен по своєму переживає. Але для мене найбільшим переживанням було те, що я пережив особливо на початку, таку непевність.
Що мене навчила війна? Такої великої невпевненості, що буде завтра, в завтрашньому дню. Чи це пакуватися вже, чи залишитися? Чи притому ж я вимагаю виїжджати людей за кордон. Машини організовую, сам залишаюсь. Я маю поїхати останнім транспортом, чи я маю взагалі не поїхати, бо не всі поїхали? Не всі збираються, не всі хочуть, не всі такі перелякані, як інші та я. Тому така невпевненість в завтрашньому дні була дуже велика.
В нас не було бомбардування в Коростишеві. Нас Бог милував, але над нами пролітали, над нами кружляли. Сорок п’ять кілометрів від нас, в Макарові чули, в Житомирі чули, в Коростені чули. В Бердичеві знали, в Києві також знали. Так що такий страх був. Ми звичайно потішали всіх людей, але не було кому нас потішати, самі себе потішали.
Як тільки війна виникла встановили зранку та ввечері погодинні Адорації. В тиші – Розарій, Коронка. Людей було достатньо, бо це такий був взрив, взрив молитов. Але чим далі війська відходили від Києва, тим людей меншало в костелі. І так дійшло до Пасхи, що ми самі ,священники, в храмі. Ми собі думаєм так: «Свою каплицю маєм так в дома, в монастирі. Як то людям вже не треба, то може і нам хватить. Не заженеш їх так. Тоді було гасло війна то всі були.»
Війна показала хто є хто. Хто побожний, хто добрий, на кого розраховувати, хто щирий, хто брехун. Я думаю що війна багато, що показала.
Брат Максим. Семінарист з Ворзелю.
З самого початку , 21-го числа вже десь були такі дописи в інтернеті, що війна буде починатися, але ми чомусь не вірили цьому. Та вже 24 числа прийшли в каплицю , мала бути служба , і ми навіть не знали що почалася війна. Зайшов отець , сказав що там десь взривається. Кухарка переживала, плакала, що не могла додзвонитися до своїх рідних. Пізніше ми займалися повсякденними справами, наче думали, що ну нічого такого немає. Але нам сказали через день ,що ми виїжджаємо , за десять хвилин ми зібралися тай поїхали.
В мене змінилося ставлення до росії через це все. До цього я навіть спілкувався з росіянами, мав друзів, зараз уже ні, через цю війну .
Молитва допомагає зменшити гнів так на росію , важко їх пробачити за це все ,але.
Бог можливо допоможе з цим всім, поки що трохи допомагає зменшити просто гнів на них .
Отець Петро Новосельський, францисканець.
Працюю настоятелем в Житомирі в храмі “Святого Йоана з Дуклі”. Якраз в Житомирі ми зустрілися впритул. Коли на початку війни був бомбардований Житомир, ми чули і бачили польоти російських літаків. Кожного вечора прилітали в Житомир і пролітали через Житомир, бомбили так, що ми ховалися в підвал нашого монастиря. Також приходили люди, які разом з нами в тому підвалі перебували. Деколи і цілу ніч сиділи. Так що зустрілися.
Один будинок взагалі зтертий з лиця землі, взагалі нічого не залишилось після нього. Свідками ми були. В момент ,коли розвантажували гуманітарну допомогу, над храмом пролетіла ракета, яка влучила в ліцей в місті Житомирі. Пролетіла десь метрів 30-40 вище від храму і ми були цьому свідками.
Як молитва? Ну напевно Ви знаєте, минулого року розпочали піст і розпочали з війною цей піст, і я думаю людей не потрібно було заохочувати до молитви, люди самі приходили. Ми молилися в храмі, тільки як була повітряна тривога – зупинялись. Ми заходили до монастиря і в коридорі продовжували. І також в неділю , між іншим, були наші Меси. Людей було мало , частина людей потім поверталися.
Глибина молитви ,напевно, приказка “коли тривога то до Бога”, мабуть, на привеликий жаль це правда, але я думаю що та тривога настільки вкорінилася в наше серце, що вже звично, звертаємося до Бога.
Ми спеціально зробили що-суботи молитви за мир в Україні, за наших військових. Тим паче Житомир таке військове містечко, багато військових уже загинуло і багато воює. Так що молитва є і люди приходять. Завжди храм переповнений людьми, і на Адораціях також.
Отець Сергій Кіппа. Капуцин.
Я знаходився в Києві від самого початку, весь час там були з братами, ми були на місці. Так що ми всі етапи які там були впринципі і пережили.
Від самих перших годин, коли серед ночі зателефонували, що поруч Борисполь бомблять. Впринципі з Києва видно це зарево. Потім до нас прибігали люди ховатись, ми їх приймали. Також там створювалась, якась система життя. Було багато людей , потрібно було ділити це служіння. По Києві бігали диверсійні групи, потрібно було пильнувати навколо, щоб ніхто не заліз до монастиря. Були моменти коли вже було так небезпечно, таке коло стягувалось навколо Києва. І тоді треба було якнайшвидше висилати людей, особливо жінок та дітей. Потім після 25-го березня з Божою допомогою.
Власне після свята Благовіщення за вірення Марії розійшлися ці хмари біля Києва і почався той великий волонтерський рух. В нас було місце, в нас багато волонтерів затримувалось на Перова , вони їхали щоб допомагати в ці райони власне Ірпінь, Буча. І ці всі села навколо. Бо це тільки розчищалось. Цей жах, що там був. Також людям допомагали, визвали допомогу і потім наступний етап, звільнянли Чернігівщину. Спочатку було важко вибити, і людей вивозили і то все через нас їхало. Потім влітку трохи відносно легше ніж було. Ну а від осені регулярні бомбардування, тобто Киїїв ніколи не оминають.Там завжди щось летить. В нашому районі це не було часто, але на новий рік це було міцно. В сусідньому парку уламки ракет лежали.
Є гуманітарна допомага та матеріальна, організовуємо різні осередки терапевтичної допомоги і відомо, якщо хтось погоджується з цих людей, якщо увійшли з нами у відносини, готові теж на якісь речі і духовні, тобто – катехизація, якісь курси Альфа, євангелізація, якісь слжуби, виїзди. Також для них робимо. Тобто працюємо на три поверхи: і тіло, і психіка, і дух.
У людей проявилась потреба прибігати до чогось більшого, до Бога. Насправді.
Особливо перші місяці, один факт що я в хабіті, люди дуже відкрито йшли до тебе. Вони не дивились з якої я там конфесії чи ще щось. Тобто є розуміння що це не просто до мене, а вони мають це відчуття до Бога. Що це якось людина Божа , а вони потребують Божої допомоги. Тому я думаю, що є велика відкритість, А в кого, яка молитва, це вже тільки Господь знає.
Єпископ Олександр Язловецький
Що стосується молитви, то це єдине знаряддя, яке ми маємо як християни, тому що розуміємо ,що вся наша надія в Бозі, а Бог вислуховує тих хто просить, хто молиться. Я собі для себе в черговий раз усвідомив, що важливе чисте серце коли проситься, бо молитва праведника має велику силу перед Богом.
Я багато говорив про це і сам старався, бо розумів що в нас така ситуація складна і залежить від того щоб Бог нас вислухав. Посвячення Богородиці в березні було , принесло дуже гарний результат. Через тиждень фактично, росіяни залишили нашу дієцезію. Це було дуже наглядно , показувало як молитва діє.
Багато людей свідотства говорили. Тут і там я чув численні свідотства військових і звичайних людей, які тікали з-під обстрілів і переміщались як біженці, як молитва діє. Навіть коротка, щира, як акт довіри до Бога і як Бог відразу приходив з допомогою.
Війна вплинула в такому сенсі,що більше почав розуміти що все від Бога залежить. Всі нам допомагають, але будь яка допомога приходила нашій країні чи церкві ,це все як би Бог зворушував серця інших людей десь, щоб вони були нам співчутливі.
Вплинула в такому значенні ,що почав Батьківщину любити, так як кожен. В нас це почуття любові до Батьківщини , люди теж його мали, але воно не було таке розвинене і закорінене навіть в мені, хоча мені здавалось що я патріот. Відчулося , усвідомилось і пережилося Вселенність церкви католицької, тому що коли з усього світу телефонують, пишуть, приходить допомога, запевняють в молитві, ти розумієш що Католицька церква це сила. Це не є якась церква, яка обмежена до кордонів якоїсь держави чи кордонів області, чи містечка. Це є церква яка потужна, яка найбільша в світі, яка існує у всьому світі, де відчулась велика солідарність з усіма католиками. Католицька церква підтримувала нас усіх, і священників і людей.
